Джаз

Article in other languages:

Джаз (англ. Jazz) — форма музичного мистецтва, що виникла на межі XIX—XX століття в США як синтез африканської та європейської культур та отримала згодом повсюдне поширення. Джаз характеризується цілою низкою особливостей, серед яких можна виділити такі:

Особливості ритму, зокрема синкопованість, поліритмія, а також характерний свінг.
Особливості гармонії, зокрема переважання септакордів, нонакордів та складніших політерцових акордів, характерні гармонічні послідовності, а також ладові особливості (напр. заниження III ступіню).
Особливості тембрової палітри, що стосуються як інструментального, так і вокального виконавства. В кінці XX століття — також особливості електронного звуку.
Імпровізаційність

Походження терміну

Слово «jazz» (можливо, походить від фр. chasser — полювати) у креолів означало полювання, а також хвилювання, збудження. В 1860-і в північноамериканській літературній мові з'являється слово «jasm», що означає піднесення, натхнення. Невдовзі йому на зміну приходить слово «jass», а також аналогічне дієслово, що означало, «ловити», «збуджуватись» тощо Все частіше починають використовуватись звороти «jazz around» (блукати, мандрувати) і «jazz up» (впадати у веселий стан). Як музичний термін, слово «jazz» вперше з'явилося 1915 року у зв'язку з білим оркестром, що грав у новоорлеанському стилі, пізніше — в назві новоорлеанського оркестру Тома Брауна — «Том Браун Диксиленд Джаз Бенд», після чого термін «джаз» швидко поширюється в Північній Америці, а згодом і по всьому світу.

Витоки джазу

Джазовий дослідник Маршалл Стернс (1908—1966) в книзі «Історія джазу» характеризує джаз як синтез «білої» та «чорної» музичної культури.

«Предусім, де б ви не почули джаз, його завжди значно легше впізнати, ніж описати словами. Але й в найпершому наближенні ми можемо визначити джаз як напівімпровізаційну музику, що виникла в результаті 300-річного змішування на північноамериканській землі двох великих музичних традицій — західноєвропейської та західноафриканської, тобто фактичного злиття білої та чорної культури. І хоча в музичному відношенні переважаючу роль тут зіграла європейська традиція, але ті ритмічні якості, які зробили джаз настільки характерною, незвичайною і легко впізнаваною музикою, безсумнівно, ведуть своє походження з Африки. Тому головними складовими цієї музики є європейська гармонія, євро-африканська мелодія та африканський ритм».

Дослідник виділяє 6 принципових джерел синтезу джазу:

Ритми Західної Африки;
Негритянські робітничі пісні (work songs, field hollers);
Негритянські релігійні пісні (spirituals);
Негритянскі світські пісні (blues);
Американська народна музика минулих століть;
Музика менестрелів та вуличних духових оркестрів.

Негритянські робітничі пісні

Співалися неграми на плантаціях, на будівництвах, в портах і т. д. Характерними рисами цих пісень, що були успадковані джазом є:

Структура антифона (лідер заспівує, хор відповідає)
Використання блюзового звукоряду
енергійна, крикоподібна манера співу (шаут),
синкопування та ін.

Духовна музика

Важливу роль в формуванні афро-американської музики відіграв процес обернення в християнську віру привезених з Африки рабів. Чорні не заперечували християнство, вбачаючи в ньому надію на звільнення. Музика, що звучала в церквах для негрів, несла в собі риси канонічних європейських церковних пісноспівів та різних елементів язицницьких культів, що прийшли з їх історичної батьківщини. Ступінь проникнення естетичних та музичних елементів африканського походження в храмову музику залежала від різновиду християнства і була більшою в католицизмі, який ставився до язичницьких традицій більш лояльно та меншою в протестантизмі. Духовні піснеспіви північноамериканських негрів, так звані «спірічуелс», виникли в США вже в 2-й половині 18-го століття. Їх першоджерелом були релігійні гімни і псалми, завезені в Америку білими переселенцями та місіонерами. Спірічуелс поєднує в собі традиції африканського виконавства (колективна імпровізація, характерна ритміка глісандо, нетемперовані акорди, особлива емоційність) зі стилістичними рисами пуританських гімнів. В той же час вони в меншому ступені були африканськими і в більшому — європейськими, ніж решта афро-американської музики. Вони стали першим і найбільш виразним засобом, завдяки якому весь світ познайомився з негритянською музикою.

Блюз

Докладніше у статті: Блюз

Блюз є представником світського музикування американських негрів, що з'явився задовго до джазу. Саме слово «blue» багатозначно і розшифровується, як «блакитний», «сумний», «смутний», «меланхолічний» і ін. Ця багатозначність характерна довгим протяжним пісням, текст яких завжди містить певну недомовку та неоднозначну емоційність- смуток часто йде поруч з гумором, чистота з вульгарністю тощо

Характерні музичні риси блюзу:

використання нетемперованих звуків — blue notes — знижені 3-й, 5-й та 7-й ступені мажорного ладу, походження яких пов'язують зі зверненням музикантів до широко розповсюджених в африканській музиці пентатонічним ладам.
форма блюзу складається з трьох фраз по 4 такти в кожній (ААВ), що складають 12-тактовий період, заснований на принципі антифону по горизонталі та по вертикалі, що проявляється як в мелодії, так і в тексті. Така трьохчастинна структура блюзу вельми специфічна, та не має аналогів в англійській літературі.
Гармонія блюзу чітко фіксована: перші 4 такти — на тоніці, наступні по 2 — на субдомінанті й тоніці та останні по 2 — на субдомінанті й тоніці та на домінанті й тоніці в розмірі 4/4 (Т-Т-Т-Т—S-S-T-T—D-S-T-T).

Театр менестрелів

Музичний театр менестрелів — ще одне з важливих джерел походження джазу. Білих плантаторів надзвичайно тішила манера негритянських простолюдинів ходити, одягатися, співати, танцювати тощо. На початку 19-го століття з'явилися перші білі артисти, які намагались пародіювати негритянську культуру на потіху білим. Такі пародійні виступи отримали назву «minstrel show», за аналогією з менестрелями середньовічної Європи. Найбільшої популярності такий театр досягав з 1840 по 1910 рр.. Найяскравіші артисти цього жанру — Томас Райс (1808—1860), Вільям Генрі Лейн («Юба»)(1825—1862), Деніель Декатур Емметт (1815—1904) і т. д.

«Мінстрел шоу» стало гарною школою для багатьох ранніх джазменів. В оркестрах, що супроводжували виступи менестрелів, брали участь чимало відомих пізніше джазових музикантів — У. К. Хенді, Джек «Татко» Лейн, Джеллі Ролл Мортон, Джеймс П. Джонсон, Кларенс Вільямс, Банк Джонсон і т. д.

Регтайм

Докладніше у статті: Регтайм

Регтайм — ще один специфічний жанр афро-американського музикування, що склався до кінця 19 століття. Слово означає «рваний» або «розірваний час», конкретно термін «rag» означає звуки, що з'являються між долями такту (характерне синкоповування мелодичної лінії на четвертих і восьмих долях такту на базі рівного акомпанементу).

Джерелом регтайму стала творчість провінційних негрів — піаністів. З переміщенням до столиці регтайм втрачає імпровізаційну сутність і стає жанром композиторської музики. Поступово регтайми виконують не тільки на фортепіано, але й невеликими інструментальними ансамблями (бендами). Серед найпопулярніших композиторів, що писали регтайми — Скотт Джоплін (Scott Joplin), а також Джеймс Скотт (James Scott), Джозеф Лемб (Josef Lamb). Значний вплив європейської професійної музики робить регтайм приналежністю, т.зв., «прохолодної сторони» джазу, на відміну від «гарячого» джазу, що більше тяжіє до афро-американських музичних витоків.

Новоорлеанський джаз

Докладніше у статті: Новоорлеанський джаз

Відправною точкою розвитку джазу вважається Новоорлеанський джаз — мистецтво, що розвивалося у Новому Орлеані на початку XX століття. Терміном «новоорлеанський джаз» окреслюється як хронологічний період, що охоплює період приблизно від початку 1900-х до кінця 1910-х, так і характерний музичний стиль, який вважається історично першим джазовим стилем.

Поява цього стилю саме в Новому Орлеані пояснюється калейдоскопічною культурою цього міста, що мало велике значення як морський порт і важливий торговий центр, це місто приваблювало людей різних національностей і соціальних прошарків, поряд із білими тут жили креоли і негри, діалог їх культур і утворив доволі специфічну атмосферу цього міста.

Для Новоорлеанського джазу характерна колективна імпровізація, де головну партію виконує корнет на тлі басової лінії тромбона, а кларнет «обвиває» їхніми орнаментальними переплетеннями. У такий спосіб виникає своєрідна поліфонія. Сольні інструменти протистоять ритмічній групі: банджо, тубі й ударним. Гармонічна мова Новоорлеанского джазу проста і використовує, головним чином, тризвуки.

Серед провідних джазменів Нового Орлеану — Джо "Кінг" Олівер, Луї Армстронг, Кід Орі. В новому Орлеані сформувалися перші диксиленди — великі джазові ансамблі, серед яких особливе місце займає ансамбль Original Dixieland Jass Band, який у 1917 році здійснив перший джазовий звукозапис.

1917 року із вступом США у Першу світову війну Новий Орлеан було оголошено військовим портом, через що заклади розваг закривалися і джазові музиканти були вимушені покидати це місто. Центр джазової культури переміщується у Чикаго.

Розвиток джазу в Європі

Перед Другою світовою війною в Європі з'явилися власні майстри джазу, серед яких можна відзначити, наприклад Джанго Рейнхардта, як такого, що згодом справив суттєвий вплив і на розвиток джазу в Америці (США).

Джазові стилі

Проблеми джазової теорії

На сьогоднішній день теорія джазової музики розвинена значно слабше, ніж теорія академічної музики, чому знаходять різні пояснення:

Дуже швидкий розвиток джазу, що зробив величезний еволюційний шлях протягом 100 років свого існування.
складностями опанування неєвропейськими формами музики для європейського академічного музикознавства.
поширеним серед музикознавчої еліти відношенням до джазу, як до «несерйозної» музики.